У ПОШУКАХ ШЛЮБНОГО СВІДОЦТВА
Уявімо ситуацію: подружжя прожило разом 25 років і врешті, забажавши побачити своє шлюбне свідоцтво, не знайшло його. А отже, вони вільні, мов птахи. Аж голова йде обертом від такої свободи. Але як розпорядитися нею? Це питання постало перед героями нової вистави київського театру «Актор» — «Шлюбне свідоцтво», комедії ізраїльського драматурга Ефраїма Кішона у перекладі Мар’яна Бєлєнького.
Навіщо, запитаєте, було шукати свідоцтво, яке принесло неспокій у родину? Така потреба виникла через те, що дочка головних героїв зібралася заміж, а за іудейським релігійним етикетом, наречена зобов’язана пред’явити свідоцтво про шлюб своїх батьків.
Відсутність документа стає не тільки неприємністю і перешкодою на шляху молодят, а й певним лакмусовим папірцем. Він визначає стан стосунків Елімелеха Борозовського та його дружини Шифри. І несподівано для обох виявляється, що їхні взаємини зовсім не безхмарні.
Ні, нічого страшного не відбувається, та все ж загроза є. А сталося з ними те, що з багатьма подружжями: кудись зникли свіжість та палкість почуттів. Натомість прийшли звичка, приховане невдоволення й обопільна втома. І ось уже Елімелех сварить Шифру... через пляшку содової води, яку та не встигла вчасно купити.
Втрачене свідоцтво стає перевіркою на щирість і для стосунків молодої пари. Ось уже й між ними почалися перші суперечки. А після них — глобальне запитання: «Чи не відкласти одруження на рік?» з підтекстом: «А чи взагалі не поквапилися ми з рішенням бути разом?»
Не переповідатиму далі сюжет. Він має багато колізій і поворотів. І ті, хто подивляться виставу, довідаються, як розрядиться та високовольтна напруга. Ще у розумному, щемливому й тонкому спектаклі, який поповнив репертуар театру «Актор», приваблює сюжет, сповнений житейських ситуацій, близьких багатьом людям у будь-якій країні, жвавість і динамізм розвитку сценічної дії. Імпонують емоційність у поєднанні з почуттям міри: не секрет, що часто вистави за творами єврейських письменників режисери й актори чомусь перетворюють на суцільні шарж і пародію, а простіше кажучи, на балаган. При цьому підкреслюють зовнішні, ніби національні ознаки, а глибина змісту відходить на другий план.
У комедії «Шлюбне свідоцтво», позбавленій перелічених негативних ознак, є всього потроху — веселощів, суму, ексцентричності, мудрості. Немає лише вульгарності й несмаку. У цьому заслуга режисера-постановника й художнього керівника театру «Актор» Валентина Шестопалова і, звичайно, виконавців ролей.
Вони грають перш за все людську історію і майже не наголошують на національній належності героїв. А якщо інколи й роблять це, то дуже ніжними, акварельними барвами. Тому перед нами — справжні люди з властивими їм характерами.
Народний артист України Валентин Шестопалов майстерно окреслює різні, інколи полярні риси, які вживаються в характері головного героя,— Елімелеха Борозовського — доброту, імпульсивність, вимогливість, дратівливість, балакучість. Ми не бачимо персонажа юним, проте зі слів його дружини уявляємо пройдений ним шлях — від романтичного, закоханого юнака до голови сімейства, котрий за щоденними клопотами й незчувся, як той романтизм десь загубився. І тепер для нього важливіші вже не побачення й освідчення, а спокій, побутовий комфорт і турбота про нього.
Саме ці зміни не влаштовують його подругу життя Шифру. Артистка Леся Островська створює витончений сценічний малюнок своєї героїні. Перед глядачем Шифра постає як жінка душевно тонка, розумна, чутлива, котра не хоче цілковито перетворюватись на хатню господиню. У подружньому житті їй бракує святковості, тобто елементарних проявів уваги чоловіка: хіба так складно йому хоч зрідка подарувати їй квіти або запросити на концерт?
Надзвичайно колоритний образ сусідки пари, Яфи Біренбойм, створює заслужена артистка України Наталія Кудрявцева. Всюдисуща вдова свою самотність і жіночу нереалізованість сублімує в постійну присутність у житті головних героїв. Вона прагне допомогти там, де її не просять, ділиться досвідом, а насправді стає небезпекою для сім’ї Елімелеха та Шифри. Особисто мені ця героїня нагадала «знойную женщину» мадам Грицацуєву з «Дванадцяти стільців».
Якщо всі згадані вище виконавці є досвідченими акторами Національного театру російської драми імені Лесі Українки, то юні артисти Анна Гринчак, Віталій Овчаров, Олексій Поліщук, які грають своїх ровесників Аялу, Букі, Роберта Кенола, є дебютантами. І їхній дебют у комедії «Шлюбне свідоцтво» можна вважати вдалим.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- МІНІСТР ДОТРИМУВАТИМЕТЬСЯ ЗАКОНІВ
- ЗІГРАЛИ «НАЦІЮ» ВІД МАТІОС
- ПАНСТВО ГУЛЯТИМЕ НА «ШЛЯХЕТНИХ ВЕЧОРНИЦЯХ»
- СЕРЦЕ НЕ ЗАБУВАЄ...
назад »»»