ТЕНДЕНЦІЯ, ОДНАЧЕ...
Події нинішнього тижня у Верховній Раді ще раз поставили перед суспільством непросте запитання: як співіснуватимуть далі українські гілки влади? Адже багато хто так і не повірив у щирість заяв Президента Віктора Ющенка, мовляв, він — не причетний до відставки спікера Арсенія Яценюка. Тож сьогодні пропонуємо коротко пригадати історію саме парламентсько-президентських стосунків.

Зараз мало хто пам’ятає, як виникли перші тертя по лінії президент—парламент. Сталося це 5 грудня 1991 року, у день інавгурації першого глави незалежної України Леоніда Кравчука. Офіційно вступивши на посаду, він автоматично позбувся права вести пленарні засідання парламенту, про що йому не минули нагадати народні обранці. Однак Леонід Макарович ігнорував цю вимогу протягом кількох годин, поки новим спікером Верховної Ради першого скликання не обрали Івана Плюща. Якщо проводити аналогію з менш віддаленими у часі подіями, то, наприклад, чинний глава держави Віктор Ющенко подав заяву про позбавлення депутатського мандату 21 січня 2005 року, тобто за два дні до своєї інавгурації.
Звичайно, той епізод можна було б давно забути, якби суперечності між главою держави та вищим законодавчим органом на тому й припинилися б. Але так не сталося навіть попри те, що Кравчук і Плющ на той час аж ніяк не були політичними антагоністами (власне, як і тепер Ющенко та Яценюк).
Після дострокових виборів як парламенту, так і Президента на головну політичну арену в державі фактично зійшло два політики — Президент Леонід Кучма та Голова ВР Олександр Мороз. На тлі їхніх стосунків, взаємини Кравчука та Плюща здавалися мало не братерством. Соціаліст Мороз від перших днів свого спікерства (тобто ще до того, як Кучма став Президентом) виступав за парламентську модель правління. А представник так званого «червоного директорату» Кучма був прихильником сильної президентської вертикалі та жорстких ринкових перетворень.
Парламент третього скликання пережив двох спікерів. І за обох конфліктів з Президентом не вдалося уникнути. Олександр Ткаченко з перших днів головування дав зрозуміти, що він «не перший, але й не другий». Леонід Кучма з цим мирився доти, доки не розпочав президентську кампанію № 2. Коли Ткаченко виставив свою кандидатуру на президентство та ще й ув’язався у так звану «канівську четвірку», Кучма вирішив після повторної перемоги позбавити його спікерського жезла.
У крісло голови повернувся Іван Плющ. Парламентська більшість хоча й була сформована специфічно (за стимулювання з Банкової), попервах працювала успішно. Проте «ідилію» порушили касетний скандал і відставка Віктора Ющенка з посади прем’єра. А ще був так званий всенародний референдум щодо розширення президентських повноважень. Нагадаємо, парламент так і не імплементував тих його результатів. Це викликало гнів у Президента і розбурхало політикум.
Власне, майбутні опозиційні успіхи були закладені вже тоді. Вони значно посилилися під час парламентських виборів 2002 року. Неабияких зусиль коштувало президентській адміністрації «сколотити» найчисленнішу провладну фракцію і обрати Головою Верховної Ради Володимира Литвина — екс-главу канцелярії Леоніда Кучми. Але конфлікти між Президентом і парламентом не припинилися й тоді. Апогей протистояння у парламенті четвертого скликання припав на президентські вибори. Більшість остаточно розпалась, і кожен голосував, як заманеться. А коли почалася Помаранчева революція, парламенту довелося ухвалювати низку політичних рішень, котрі йшли врозріз із намірами Леоніда Кучми.
Проте і в його наступника — Віктора Ющенка із законотворцями складається не надто добре. Фактично найбільш дружно Президент жив із законотворцями четвертого скликання. Бо у скликанні п’ятому, після переходу Олександра Мороза та його Соцпартії «під крило» до «регіоналів», ідилії не виходило. То закон про Кабмін у невигідній для глави держави редакції було ухвалено, то про наміри створити антипрезидентську конституційну більшість говорено-переговорено... Закінчилося усе це розпуском Верховної Ради і позачерговими виборами.
Із шостим скликанням Ющенко теж щось не надто ладнає. Нагадувати про всі перипетії немає сенсу: надто свіжі вони у пам’яті багатьох причетних і непричетних до політики громадян. Єдиний висновок, котрий мимоволі напрошується, такий. Пригадуєте анекдот про учнівський журнал? Якщо в ньому двійки стоять по діагоналі — значить якийсь учень нездібний. А коли по вертикалі, тоді не все гаразд із учителем. Щось-таки Україні з «учителями» не надто таланить.

Руслан ІВАНІВ

також у паперовій версії читайте:

---