Головна
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Жовтень 14, 2014
Головні новини
За пенсіями до ПФ звернулося 64 тис.переселенців У зв’язку з переїздом через воєнні дії на ... (12 Жов 2014)
Добра воля Не­що­дав­но бу­ли ... (12 Жов 2014)
Як Москва сама себе висікла 7 сеп­ня уряд Ро­сії на ... (12 Жов 2014)
Турецький Кіссінджер іде вгору Ре­джеп Та­йп Е­до­ган ... (12 Жов 2014)
Союз держав-ізгоїв У Мос­кві дня­ми ... (12 Жов 2014)
Активізація дипломатичних маневрів навколо Ураїни Чергове загострення військово-політичного ... (12 Жов 2014)
План Путіна Пе­зи­дент о­сії ... (12 Жов 2014)
Штайнмаєр вважає Порошенка й Путіна відповідальними за ... Міністр закордонних справ Німеччини ... (12 Жов 2014)
УКРАЇНА – НАТО Учо­ра в Уель­сі ... (12 Жов 2014)
ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ПОДВИЖНИЦТВО РОДИНИ ГРІНЧЕНКІВ
Виповнюється 145 років від дня народження Бориса і Марії Грінченків — відомих громадських діячів, подвижників української справи. Поет, письменник, літературний критик, перекладач, фольклорист Борис Дмитрович Грінченко народився 27 листопада (9 грудня) 1863 року у сім'ї дрібномаєтного дворянина, відставного штабс-ротмістра на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії. Зростав у російськомовному оточенні, але всім серцем прихилився до українського слова. Письменник згадував, як випадково знайшов у батьківській скрині «Кобзар» Тараса Шевченка. Можливо, та випадкова знахідка й стала поштовхом до внутрішнього оновлення. Адже під впливом шевченківського слова Борис Грінченко почав писати українською вірші, повісті, драми. Особливо він захоплювався створенням саморобних журналів для школярів. Це дитяче захоплення згодом переросте у серйозну видавничу діяльність.

«Аби рідною мовою озивалася наука»
Ідеями національно-культурного народництва Борис Грінченко глибоко проймається за умов жорсткої реакції після вбивства царя Олександра II. Свій вибір пов'язав з педагогікою, адже вчитель може нести своєму народові слово правди. У 1881 році складає іспити при Харківському університеті на звання народного вчителя. Цього ж року, як пізніше писав у споминах, його «якимсь чудом пущено вчителем на село». Вчителювати почав на Харківщині. Доводилося багато працювати, адже в російськомовному оточенні, за несприятливих обставин, українському слову пробитися було нелегко. Борис Грінченко не лише вчить дітей. Він активно виступає на сторінках преси, друкує статті на педагогічні теми. Пише, зокрема, про злиденні умови, у яких відбувається навчання дітей у початковій школі. Не забуває і про своїх колег — народних учителів, які, крім матеріальної скрути, потерпали від цензури. Висловлює думки з приводу однієї з «вічних» педагогічних проблем — що є головним у школі: «озброїти» учня знаннями чи навчити його самостійно мислити. До суцільних негараздів додавалися різні конфлікти «місцевого» значення. За «неблагонадійним» вчителем спостерігають і доносять так звані «колеги». Лише піп-законовчитель надіслав начальству 26 доносів на молодого педагога! Не витримавши усіх «принад» учительської роботи, Борис лишає школу і деякий час працює статистом Херсонської губернської управи. Але згодом повертається до вчителювання. Шість років працює в однокласній земській школі села Олексіївка Катеринославської губернії (нині Луганська область), на території власної економії відомої освітньої діячки Христини Алчевської. Христина Данилівна своїм коштом збудувала шкільний будиночок, оплачувала значну частину поточних витрат. Здавалося б, Грінченко нарешті міг взятися до улюбленої справи. Та де там! Як законослухняний учитель, він змушений був проводити русифікаторську царську політику. Та все ж таки вихід знайшовся. На уроках був сумлінним виконавцем шкільної програми, а після занять таємно знайомив дітей з українською граматикою. У 1888 році він складає, розмальовує та оправляє буквар, за яким вчить дочку та учнів. Прагнув, аби «рідною мовою озивалася до них наука». Далі створює ще один рукописний підручник — першу після букваря книгу для читання «Рідне слово». Вихованці Грінченка у школі вимушено дотримувалися обов'язкової програми, а після уроків читали і обговорювали українські книжки, вчили напам'ять вірші.
А ще, як згадувала Марія Грінченко, учні «знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх писання, знали про тяжке, безправне становище України, знали про Галичину запевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтелігент. І свої знання уміли висловити путящою українською мовою».

«Якої нам треба школи»
В усіх починаннях чоловіка підтримувала його вірна дружина, Марія Грінченко. Марія (дівоче прізвище Гладиліна) народилася 1(13) червня 1863 року у Богодухові на Харківщині. Викладаючи у місцевій народній школі, намагалася полегшити дітям навчання, пояснюючи матеріал просто і доступно.
У 1883 році Марія Миколаївна приїздить до міста Змієва на літні педагогічні курси. Саме тут і відбулася зустріч з майбутнім чоловіком, Борисом Грінченком. Росіянка за походженням, вона гаряче переймається ідеєю національного відродження українського народу. На початку 1884 року Борис Дмитрович та Марія Миколаївна одружуються. Відтоді своєму чоловікові вона стає вірною і відданою супутницею життя, всіляко підтримуючи його у просвітницькій роботі. Зрештою, життя Марії Грінченко схоже із біографією іншої відомої діячки — росіянки Софії Русової, яка також прилучилася до української справи завдяки своєму чоловікові.
І все ж Грінченки вимушені були залишити Олексіївську школу. Знайомим пояснювали, що треба вчити далі єдину доньку Настю. Та справжня причина була відома лише подружжю. Не зійшлися поглядами зі своїм роботодавцем,— мабуть, сучасною мовою це звучало так. Утім, причини були набагато глибші, на світоглядному рівні. На початку 60-х років XIX ст. подружжя Алчевських було членами харківської громади. Але невдовзі Христина Данилівна змінила свої погляди: «Все это прекрасно, но уже мертво; и хотя еще не похоронено, но уже никогда не воскреснет». Від колишнього українофільства в неї лишилися пошана до Тараса Шевченка і любов до української пісні. А що ж Борис Грінченко? Жодних компромісів, лише просвітництво і розвій української культури,— своєму життєвому кредо він залишився відданим до кінця. У 1892 році Христина Алчевська влаштувала урочисті заходи з нагоди 30-річчя своєї школи. Борис Дмитрович теж одержав запрошення, у якому перелічувалися прізвища авторитетних членів ювілейного комітету. У своїй відповіді, адресованій Алчевській, письменник зазначив, що шанує російських діячів. Але, додав Грінченко, якщо вони працюють на своїй землі. До навчання російською мовою на теренах України він ставився вкрай негативно. Звісно, Алчевська відповідь прочитала і висновки не забарилися...
З Олексіївки родина переїжджає до Чернігова. Тут Борис Дмитрович працює в губернській земській управі, згодом — завідувачем відділу народної освіти. Чернігівський період у житті Грінченків був вельми активний. Борис Дмитрович бере активну участь у культурно-громадському житті України. Разом з М. Коцюбинським, І. Шрагом, М. Загірньою, М. Чернявським, В. Самійленком належить до нелегальної Чернігівської української громади, що поруч із загальнодемократичними вимогами пропагувала ідеї поширення національної освіти та культури. Разом із чоловіком самовіддано працювала Марія Миколаївна. Вона безплатно допомагала впорядкувати музей українських старожитностей Василя Тарновського, у якому налічувалося понад 750 самих лише безцінних шевченківських експонатів! Вшановуючи величезну працю Марії Грінченко, земська управа запропонувала їй стати завідувачкою музею, але губернатор не погодився.
У цей час у «Земском сборнике Черниговской губернии» публікується кілька праць Бориса Грінченка, зокрема стаття «Народные учителя как сельские хозяева». Дивовижно, але викладені у статті думки зберегли свою актуальність до наших днів! Судіть самі: автор рішуче заперечує проти того, аби учителі ставали зразковими селянами. Прибічники такого проекту вважали, що це сприятиме поширенню серед народу передових сільськогосподарських знань, допоможе зблизити селянина і вчителя. Борис Грінченко доводить, що таке поєднання не лише не поліпшить матеріального стану педагога, а й відвертатиме його увагу від основної роботи. Лише збільшення заробітної платні вчителя створить нормальні умови для нормального виконання ним своїх прямих обов'язків,— був переконаний Грінченко. Як бачимо, ця теза справедлива і більш як через сто років.
Родина Грінченків знову зазнає утисків з боку влади. Наприкінці 1899 року чоловік під тиском місцевої адміністрації змушений був залишити посаду в земстві і жити лише з літературного заробітку. У 1901 році на запрошення редколегії журналу «Кієвская старина» він переїздить до Києва і три роки напружено працює як лексикограф. Чотири томи «Словаря української мови» за редакцією Бориса Грінченка стали великою подією не лише в царині мовознавства, але й педагогіки.
Загалом, саме київський період можна назвати вершиною громадської діяльності цього подвижника української ідеї. Після подій 1905 року Борис Грінченко бере активну участь у створенні національних освітніх організацій. Він об'єднує тих освітян Наддніпрянщини, котрі вболівали за рідну школу, у Всеукраїнську спілку вчителів і діячів народної освіти, ініціює створення київської «Просвіти». Коли у Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка», Грінченко публікує статтю «Якої нам треба школи». Провідні українські педагоги вважали своїм обов'язком забезпечити майбутню національну школу підручниками.

Аве, Маріє!
У 1907 році побачив світ підручник Бориса Грінченка «Українська граматка до науки читання й написання». Особливу увагу автор приділив добору текстів для читання. Укладач писав, що поставив собі за мету «давати матеріал цілком дітям зрозумілий, ідучи од легшого до важчого, і інтересний за змістом». І це йому цілком удалося. Знавець фольклору, Борис Грінченко широко використовував мудрість народну — українські прислів'я, приказки, казки, байки, особливо народні жарти й дотепи. Такі мініатюри, вважав укладач, не лише виконують роль тренувальних вправ, а й створюють позитивну емоційну атмосферу в класі. Знайомить педагог своїх маленьких читачів і з визначними іменами української літератури. На сторінках букваря було вміщено вірші Тараса Шевченка і Леоніда Глібова, Панька Куліша і Євгена Гребінки.
Марія Грінченко також бере активну участь у роботі культурно-освітнього товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка в Києві. Разом з іншими фундаторами вона розробляє статут, а згодом працює у видавничій комісії. Серед перших заходів видавничої комісії було складання реєстру тем для написання рідною мовою дешевих книжок науково-популярного спрямування. Укладачі зазначають, що слід дібрати таку тематику, аби видані книжки утворили «бібліотеку, яка б задовольняла перші найпекучіші потреби в просвіті нашого народу, була б першим кругом знань, який дав би змогу перейти до другого». До написання просвітницьких брошур береться Марія Миколаївна. Офіційна реакція з боку влади на діяльність «Просвіти» була суворою. Після наказу київського генерал-губернатора розглянути друковані видання «Просвіти», дванадцять з 36 були визнані небезпечними «для громадського спокою». У «Докладной записке о характере просветительской деятельности «Киевской Просвиты», зокрема, відзначалося, що розповіді Марії Миколаївни про англійську конституцію, американську декларацію 1776 року, демократичні форми виборів народних представників, і навіть про розв'язання аграрних проблем у Новій Зеландії можна зрозуміти цілком однозначно — як заклик до бунту. Цензору скрізь ввижалися «потаємні знаки»: там, де йшлося про недостатню турботу Англії щодо просвіти серед американських колоністів, він побачив... натяк на російську дійсність... Діяльність київської «Просвіти» припинялася 1910 року назавжди.
Трагедія родини Грінченків почалася у 1908 році. Спочатку померла єдина дочка Марії Миколаївни та Бориса Дмитровича — 23-річна Настя. Через чотири місяці поховали її єдиного сина Володимира. І хоча Борис Грінченко намагався триматися, втрата найрідніших людей підточили його здоров'я, викликали загострення туберкульозу. У 1909 році він змушений був виїхати до Італії на лікування. А 6 травня 1910 року серце визначного українського діяча перестало битися...
Залишившись самотньою, Марія Миколаївна всі сили спрямовує на популяризацію творів свого видатного чоловіка. У 1912 році вона вперше видає його читанку «Рідне слово», основа якої була закладена ще під час вчителювання в Олексіївській школі. У передмові до підручника укладачка зазначила: «Друкуючи тепер читанку, ставлю на ній і своє ім'я, щоб не робити її автора, Бориса Грінченка, відповідальним за ті вади в книзі, які, може, зробила я, редагуючи та додаючи новий матеріал до читання». У підручнику був зібраний багатий і різноманітний матеріал: зразки фольклору, переклади, науково-популярні тексти, письмові вправи. На жаль, через заборону українських шкіл ця книга не могла потрапити до учнів, її можна було прочитати хіба що вдома. Удруге читанка «Рідне слово» була видана в Києві в 1917 році, коли почали створюватися перші національні заклади. Освітяни радо вітали вихід підручника, називаючи його першою українською читанкою нового типу. А наступного року вже лише під своїм ім'ям Марія Грінченко видає у двох книгах читанку «Наша рідна мова», яка була логічним продовженням «Рідного слова». Велику увагу Марія Миколаївна приділяла поповненню родинної приватної бібліотеки. У 1919 році Марія Миколаївна передала понад шість тисяч книжок, брошур, альбомів, періодичних видань до Всенародної бібліотеки України (нині — Центральна наукова бібліотека імені В. Вернадського НАНУ). Лише в педагогічному відділі сімейної книгозбірні Грінченків налічувалося понад 300 найменувань. Значна частина унікальних книжок другої половини XIX — початку XX ст. були з дарчими написами їхніх авторів: Лесі Українки і А. Кримського, С. Єфремова і В. Антоновича, І. Огієнка і Івана Липи, Г. Шерстка, С. Черкасенка, Я. Чепіги... Від самого початку існування історико-філологічного відділення Української академії наук Марію Грінченко обирають членом-редактором Комісії словника української живої мови. Тут вона працює під керівництвом Агатангела Кримського, редагує «Російсько-український словник». Серед її колег були В. Ганців, Г. Голоскевич, А. Ніковський — майбутні жертви процесу над міфічною організацією «Спілка визволення України». Не полишає Марія Грінченко тісних зв'язків з освітянами, спілкується з навчальними закладами й осередками відроджених після 1917 року на короткий час «Просвіт». Та наближалися роки політичних репресій. Над Марією Грінченко згущуються хмари. З'являється книжка В. Коряка «Українська література. Конспект» (1928), у якій Бориса Грінченка названо ідеологом «войовничого націоналізму». І хто знає, якою б була подальша доля самої Марії Грінченко, якби не її передчасна смерть. Марія Миколаївна померла 15 липня 1928 року. Знайшла останній притулок на Байковому кладовищі поруч із чоловіком, дочкою і онуком. Доля її найближчих друзів — С. Єфремова, А. Кримського, В. Дурдуківського, В. Дорошенка, митрополита Андрея Шептицького склалася трагічніше...

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.u».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».