ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
ЄС: СКЛАДНЕ ПОГОДЖЕННЯ ІНТЕРЕСІВ
Під час міжурядової конференції Європейського Союзу, яка 23 липня 2007 року розпочала свою роботу, має бути погоджений варіант тексту так званої «угоди про реформи». Експертам з 27 країн ЄС належить запропонувати правові положення замість проваленої на референдумах 2005 року в Нідерландах та Франції першої спільної конституції Євросоюзу. Хоча основні засади цієї угоди були затверджені місяць тому під час головування в ЄС Німеччини, лишаються спірні питання, які потребують від Португалії, яка нині стоїть на чолі організації, неабияких зусиль, спрямованих на врегулювання конфліктних інтересів. Суперечки головним чином стосуються концептуальних питань: якою є кінцева мета європейської інтеграції; яким має бути механізм ухвалення рішень у ЄС; де закінчуються географічні межі «великої Європи». Нерозв’язаність зазначених проблем, зрештою, так налякала громадян «старої» Європи, що вони відкинули попередній проект конституції. Тим часом визначеності і чіткості поки що немає й у проекті нової угоди.

Наприклад, щодо кінцевої мети європейської інтеграції між європейськими оптимістами та скептиками є розбіжності. Оптимісти вважають, що ідеальною моделлю для Європейського Союзу має бути федеративний або конфедеративний устрій. На думку голови Європейської комісії Жозе Мануеля Баррозу, ЄС — «це не Сполучені Штати Європи, а унікальне історичне утворення», тобто «неімперська імперія». Подібне визначення схоже радше на логічний парадокс, ніж на правове визначення статусу сучасного Євросоюзу. Натомість скептики закликають відкинути політичні цілі європейської інтеграції та зосередитися тільки на функціонуванні зони вільної торгівлі. У відповідь їхні опоненти зазначають, що внаслідок запровадження спільної грошової одиниці «євро» межі національного суверенітету настільки стерлися, що без наддержавних органів управління віднині не обійтися. Тому в проекті нової угоди розподілено сфери відповідальності Європейської комісії, Європейського парламенту та національних органів влади.
Прихильники «Європи національних держав» домоглися обмеження апетитів федералістів, зокрема, у питаннях спільної зовнішньої та оборонної політики. Країни «нової» Європи, тобто нові члени Євросоюзу, такі як Польща, Чехія (на території яких вже 2008 року будуть розміщені американські системи протиракетної оборони), Угорщина, Румунія, Болгарія наполягають на домінуванні Північноатлантичного альянсу з відповідними гарантіями безпеки з боку Сполучених Штатів. З цією позицією нині згодні і представники «старої» Європи, такі як канцлер ФРН Ангела Меркель, президент Франції Ніколя Саркозі та британський прем’єр-міністр Гордон Браун.
Однак ідилічне бачення майбутніх перспектив зміцнення євроатлантичної солідарності не означає, що не буде запеклих суперечок з приводу механізму ухвалення рішень у Євросоюзі. Це питання є навіть гострішим та нагальнішим, ніж проблема концептуального підходу до перспектив європейської інтеграції. Це й не дивно, адже від того, хто і як ухвалюватиме рішення в ЄС, залежить відповідь на ключове питання щодо реальної влади в Євросоюзі. Тому суперечки з цього приводу є особливо принциповими. Винятково твердою є позиція Польщі. На думку її представників у ЄС, пропозиція великих (за чисельністю населення) країн ЄС, таких як Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія, які наполягають на затвердженні механізму ухвалення рішення так званою «подвійною більшістю», тобто більшістю голосів країн, у яких живе більша частина населення євроспільноти, обмежує вплив середніх та малих країн-членів Євросоюзу. Натомість великі держави в ЄС не погоджуються надати іншим країнам фактичне право вето в процесі голосування рішень. За нинішніми правилами таке право належить двом третинам країн євроспільноти.
Тривають дискусії й з приводу визначення географічних меж об’єднаної Європи. Європейські оптимісти вважають, що географічні межі ЄС закінчуються там, де немає європейських цінностей, тобто верховенства права, дотримання прав людини, дієвого громадянського суспільства, стабільного демократичного устрою. Скептики закидають їм у відповідь, що в такому разі членом Європейського Союзу (суто теоретично, зрозуміло) можуть бути Австралія або Нова Зеландія, оскільки ці країни цілком відповідають зазначеним критеріям. Натомість наголошується на традиційних географічних межах Європи від Атлантики до Уралу та від Скандинавії до Балкан, тобто європейські скептики переконані, що Туреччина, дві третини території якої належать до Азії, навряд чи може коли-небудь претендувати на членство в ЄС. Позиція європейських оптимістів полягає в тому, що питання членства Туреччини є проблемою цивілізаційного діалогу та конкурентної спроможності об’єднаної Європи, яку треба вирішувати.
Утім, більшість країн ЄС згодні з тим, що розширення Євросоюзу у найближче десятиріччя — не на часі. Тож балканським країнам — Хорватії, Македонії, Боснії та Герцеговині, Албанії, не кажу про Сербію, доведеться на тривалий час задовольнитися статусом асоційованих членів з правом приєднання до зони вільної торгівлі. З Туреччиною переговори про вступ триватимуть необмежено довго. А країни Східної Європи — Білорусь, Україна, Молдова — мають зосередитися на виконанні програми «спеціального сусідства», якою в майбутньому також передбачено утворення зони вільної торгівлі. Отже, вести мову про подальше розширення Євросоюзу до вирішення його конституційної кризи передчасно. Першим кроком на цьому шляху має стати схвалення «угоди про реформи». Цей документ згідно з планом роботи має бути готовий до підписання орієнтовно в середині жовтня поточного року. Розв’язати конституційну кризу планується до обрання нового складу Європейського парламенту в червні 2009-го, якщо життя не внесе своїх коректив.

Андрій МАРТИНОВ
також у паперовій версії читайте:

• КУРДИ ЗМІНЮЮТЬ ТАКТИКУ

назад »»»