ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЄВГЕНІЯ СИМОНОВА: «СПРАВЖНЄ КІНО ПРОРОСТАЄ КРІЗЬ ЗАСИЛЛЯ СЕРІАЛІВ»

«Вона від самого дитинства мріяла стати акторкою» — ця фраза, що стала кліше, Євгенії Симонової не стосується.

Ні, дівчинка з величезним бантом, яка з букетом гладіолусів пішла «перший раз у перший клас», навіть ставши старшою, коли бігала на уроки до музичної школи, а потім на заняття кінним спортом, думала про що завгодно, лише не про акторство. Не могли припустити, що їхня донька стане актрисою, і батьки Євгенії Симонової: мама — викладачка іноземної мови і тато — великий учений. Усе, як це часто буває, вирішив випадок. Батькові Жені довелося якось читати лекції в Школі-студії МХАТу і він так привабливо малював акторське життя, що його дочка замість того, щоб складати іспити до педінституту, як мала намір зробити раніше, віддала документи в Щукинське училище.
Вибір виявився правильним. Крім театральних постановок, ще під час навчання вона одержала свою першу роль у кіно. Льотчиця Маша з кінофільму «В бій ідуть тільки «старики» відразу запам'яталася глядачам. Режисери оцінили те, що Симонова додала картині трагічних й водночас світлих відтінків. Великі наївні очі, тендітні риси обличчя, тонка, як у метелика, фігура... Професіонали зрозуміли, що ця дівчина буде затребувана у кіно й театрі.
Наступний фільм «Афоня» приніс акторці, котра тільки-но починала кар'єру, всесоюзну популярність. Глядачам сподобалась добра медсестра Катя, що спалахнула весняним рум'янцем і чистими почуттями до слюсаря. На телебачення почали надходити мішки листів, адресовані Євгенії Павлівні. Нею захоплювалися, їй пропонували руку і серце. Та своє щастя вона знайде на зйомках наступної картини — «Зникла експедиція». Саме там вона познайомилася з актором і майбутнім режисером Олександром Кайдановським.
Євгенії Симоновій стали пропонувати головні ролі, приміром, роль тургенівської Асі в однойменній екранізації. Однак цю роль, як і багато інших, актриса не зіграла. Вона була вагітною, а потім доглядала за донечкою Зоєю (нині — артистка театру і кіно).
Та лише Женя повернулася на знімальний майданчик, як зрозуміла — її душа вимагала зовсім іншого сімейного життя... На зйомках стрічки «Коли грали Баха» вона познайомилася з режисером Андрієм Ешпаєм (сином відомого композитора) і незабаром вийшла за нього заміж.
Ще одним знаковим моментом біографії акторки стала картина «Звичайне диво». Уся чистота і світло її попередніх образів сконцентрувалися на цій ролі, стали апофеозом тендітної жіночності й душевної витонченості, адже грала Принцесу. Разом із Олександром Абдуловим вони створили гармонійний і зворушливий дует.
Однак неправильно вважати, що Симонова тримається за вдале амплуа. Шанувальники артистки добре пам'ятають її чудові театральні перевтілення. Вона грала стерв, грала втілення абсолютного зла, безпринципних і безжалісних жінок, грала колоритних бабусь. Адже головне для неї — не кар'єра за будь-яку ціну і навіть не хвала шанувальників, а цікаві, несподівані ролі.
— Євгеніє Павлівно, є чимало знаменитих Симонових: письменник, артист, режисер. Ви з яких?
— Мого діда по батьківській лінії звали Станіслав Станкевич.
— Із дворян?
— Ні, він був комісаром у громадянську війну, потім військовим, працював у Генштабі, а в 1937 році його репресували. Сім'ю за 24 години вислали в Каргополь, потім у Вишній Волочок, вони там, звісно, бідували, татові було тоді 11 років. Коли йому виповнилося 14 років, сусідом по сходовій клітці виявився відомий ленінградський скульптор, професор Академії мистецтв Василь Симонов; його роботи є в Ермітажі. Після війни він очолював групу архітекторів і скульпторів, що реставрували Самсона в Петергофі, це при тому, що не залишилося ні креслень, ні параметрів, лише старі фотографії. А мій батько з дитинства мріяв вступити до Військово-медичної академії, щоб стати вченим-фізіологом. Як Станкевич, «син ворога народу», він жодних шансів не мав, і Василь Львович усиновив батька, взагалі чимало для нього зробив. Ми стали Симоновими. А так я була б Євгенія Станкевич.
— Цікаво і сумно...
— Ось така історія мого прізвища. Мій батько Павло Симонов — академік двох академій, директор Інституту вищої нервової діяльності і нейрофізіології, з театром він пов'язаний тільки тим, що в нього є роботи про психологію творчості.
— Як виникло бажання стати артисткою?
— Батько спровокував. Коли я вчилася в десятому класі, його запросили прочитати лекції в Школі-студії при МХАТі, там була група режисерів, яку набрав Олег Єфремов: Ігор Васильєв, Михайло Козаков, Віктор Сергачов — актори, що займалися режисурою, і батько працював з ними, ходив у студію: лекції, якісь заняття, вступні іспити, потім удома це образно, емоційно переповідав. Я готувалася вступати до педагогічного інституту, але потім усе-таки зважилася спробувати в театральне. Усі мої акторські здібності були в зародковому стані, не було ніякої пристрасті...
— Тобто навіть шкільної самодіяльності не було?
— Нічого не було, я вірші привселюдно ніколи не читала, у школі завжди уникала... Під час вступу жахливо читала, зовсім цього не вміла.
— Як пощастило вступити?
— У мене був музичний номер, який я вигадала сама. З мого улюбленого фільму «Моя прекрасна леді». Я його співала без акомпанементу англійською мовою, там було кілька рухів тіла, наприклад, є момент, коли Еліза уявляє, як вона розстрілюватиме професора Хінгіса, я це трішки зображувала. На першому турі мене слухала народна артистка Марія Синельникова. Подивившись цей номер, пропустила мене відразу на третій тур, тому що на другому мене обов'язково «зарізали» б, а на третьому дивився вже керівник курсу Юрій Катін-Ярцев.
Коли я прочитала свою обов'язкову програму, він проти мого прізвища поставив жирний мінус, а члени приймальної комісії здивувались: не дуже зрозуміли, як мене пропустили на третій тур. Мене попросили сісти, тоді Марія Давидівна стала шепотіти щось на вухо Борису Захаві, голові приймальної комісії, я все це бачила, і він сказав: «Ну добре, якийсь у вас номер є, покажіть нам». Я показала цей номер, а Юрій Катін-Ярцев (він мені сам про це потім розповідав) цей жирний мінус виправив на жирний плюс. Я йому за це безмежно вдячна. Не тільки за це, він був вражаючий педагог і людина.
— Коли Женя Симонова прокинулася знаменитою? Після «Звичайного дива»?
— Після «Афоні» у мене з'явилися перші шанувальники, щоправда, переважно чоловіки різного віку, але в стані алкогольного сп'яніння. А ось після «Звичайного дива» прийшла популярність. Хоча мені здається, що глядацьке визнання почалося з картини Леоніда Бикова «В бій ідуть тільки «старики». У мене там невелика роль, але для мене вона була одкровенням, особливо вразило, що мою скромну участь у фільмі раптом помітили. Це, звичайно, відбулося завдяки рідкісному людському і творчому талантові Леоніда Бикова, якого вважаю своїм хрещеним батьком у кіно. Я йому вельми вдячна, і пам'ять про нього завжди в моєму серці. Коли ми приїхали разом із донькою Зоєю до Києва і йшли в театр, я їй показувала готель «Україна», де жила під час зйомок у Леоніда Бикова. Це був перший фільм у моєму житті, мені ще не було вісімнадцяти. Тепер, страшно подумати, за спиною — понад півстоліття життя.
— Але Ви така молода, енергійна.
— Я ніколи не комплексувала з приводу круглих вікових дат, як деякі після 30, 40, 50, не вигукувала: «Життя скінчилося!» У мене двоє дорослих дочок, чудовий онук. Щодо віку... трапляються кумедні випадки. Якось зайшла на «Мосфільм» зі своїм старим квитком члена Спілки кінематографістів СРСР, котрий так і не поміняла. Старі вахтери мене пропускали — чи тому, що знали мене, чи тому, що звикли до червоної книжечки. А тут стоїть на варті молоденький хлопчик. Допитливий виявився, узяв квиток, почав його вивчати. Я кажу: «Що ви там видивляєтеся? Пропускайте». Він говорить: «Не можу».— «Чому?!» — «Тому що Радянського Союзу немає. У вас документ неіснуючої держави».— «Але я жила в цій державі, коли вас ще не існувало!». Він знизує плечима. Кажу: «Та я на «Мосфільм» понад 30 років ходжу. Ви ще не народилися, коли я сюди ходила! Ви знаєте, хто я?!» — «Ні».— «Я — зірка німого кіно!». Тоді він серйозно на мене подивився і сказав: «Так? Тоді проходьте». Я йшла і думала, що зараз упаду. Я до себе ставлюся критично, але про те, що мене можна прийняти за Віру Холодну, доти не підозрювала.
— Чи багато пропозицій зніматися одержує зараз «зірка німого кіно»?
— Відповім нескромно. Вважаю, що знімаюся в одного з найцікавіших сучасних режисерів — Андрія Ешпая. Мені цього вистачає. У кіно я завжди почувалась в гостях, а в театрі — вдома.
— Чому?
— Інша технологія. На сцені у своєму улюбленому театрі імені Маяковського граю понад 30 років і там за себе відповідаю. Знаю, що саме можу гірше, що — краще. Як би не хвилювалася перед виходом, як би себе погано не почувала, твердо знаю, що зроблю те, що можу. А в кіно після команди «Мотор!» просто не уявляю, що буде з моїм організмом. От ми знімали ретродраму «Три крапки». Андрій придумав сцену, яку ми потім благополучно викинули. У цій сцені я мала прочитати монолог про ворон, хвацько написаний Віктором Некрасовим за його італійськими враженнями. У середині монологу, що починається як базікання-патякання, у моєї героїні відбувається злам. Вона більше не може говорити і починає плакати. Андрій мені пояснив, який це важливий момент, ми все відрепетирували, потім я кілька разів повторила наодинці так, що в мене мозоль на язику утворилася, після слів «і раптом...» автоматично відбувався спазм, і на очах з'являлися сльози. Приїжджаємо знімати. Проганяємо сцену ще раз — усе залізно спрацьовує. Андрій каже: «Що, спробуємо зняти?» — «Спробуємо». Зненацька внутрішній голос мені говорить: «Нічого в тебе не вийде». Я думаю: «Спокійно. Мені 50 років, я 30 років цим займаюся, у мене 154 рази все виходило». От доходжу до «і раптом» — і нічого. Ніби мене бетоном залили. Андрій каже: «Випий коньячку, зроби паузу». Пробуємо чотири рази — і знову нічого. У мене починається серцевий напад. Я розумію, що більше ніколи нічого не зіграю. Ніколи і нічого. Коли повернемося до готелю, там Москва-ріка поруч, піду й утоплюся.
Тому такою приємною стала для мене премія «Ніка» в номінації «Найкраща жіноча роль» за образ скульпторки Кіри Георгіївни, який я зіграла у стрічці «Три крапки».
— Чим запам'яталася Вам робота в «Дітях Арбату»?
— Роман Рибакова запропонував повнокровний образ жінки. Вона мені близька за багатьма моментами, особливо відданістю власному синові й саможертовним служінням. Вся ситуація в країні налаштовує на одну хвилю, а вона йде проти цього плину, тому що не вірить у провину свого сина, любить його, і це додає їй якусь особливу мудрість, мужність. Тому я прагнула передати всі ті риси, що були для мене важливі в ній. Для мене це був серйозний етап у житті, особистій біографії.
— У чому, на Ваш погляд, причина довголіття одних картин, приміром, «Звичайного дива» і забуття інших?
— У театрі, звісно, все визначає режисер, але тут у актора є певний простір, де можна врятувати ситуацію, якщо сильний акторський склад. У театрі не може бути випадкових режисерів, котрі можуть поставити виставу. Це практично неможливо теоретично, технічно. Він повинен бути освіченим і мати диплом, закінчити курс.
У кіно ж приходять, особливо останнім часом, хто завгодно, перемагає не той, хто цікавіший і талановитіший, а хто краще віднаходить гроші. Змістилися критерії, й талановиті випускники Інституту кінематографії з багатьма міжнародними преміями за студентські роботи, не знайшли собі застосування, тому що не могли віднайти грошей. Режисер не візьме якийсь легковажний витвір, а обирає первісно цікавий матеріал. Це — відправна точка.
Важливою є точність розподілу ролей, це одна з гарантій успіху. Тут мало таланту актора, потрібне чуття режисера. Він повинен точно визначити, влучити актора в роль. Зараз такий відбір нав'язує продюсер. Чимало випадкових людей. Гадаю, цей період мине, відчувається певне пожвавлення. З'явилися цікаві картини: «Острів» Павла Лунгіна, «Денна варта» Тимура Бекмамбетова, «Живий» Олександра Веледінського, «Зображуючи жертву» Кирила Серебреникова, «Мені не боляче» Олексія Балабанова, «Ейфорія» Івана Вирипаєва. Вони можуть бути спірними, неоднозначними, але є з чого вибирати. Засилля серіалів тимчасове. Справжнє кіно проросте крізь це, як трава навесні.
— Ваші ранні кіногероїні — милі, чисті, трепетні дівчата. Чи можливі нині такі на екрані?
— Без них не може існувати мистецтво. Я не кажу про буквальне перенесення їх у сьогоднішнє кіно, це, природно, неможливо.
— Зрозуміло, час ставить свої позначки на кожному поколінні. Але Ви говорите про реальну можливість появи в кіно подібних персонажів?
— Мені здається, Чулпан Хаматова і Євген Циганов зіграли таких людей у «Дітях Арбату». Їм, на мій погляд, поталанило зробити те, що колись зробили Жанна Прохоренко і Володимир Івашов, Жанна Болотова і Володимир Земляникін, пізніше Олена Коренєва і Євген Кіндінов.
Чулпан і Женя теж розповіли історію прекрасного, високого кохання. Кіногерої стають частиною нашого загального життя, фактом нашої біографії.
Хоча такі персонажі, здавалося, зовсім зникли. Володарями душ стали диктори телебачення, ведучі телепрограм, різних шоу, пародисти, попса. І от через роки світле, чисте знову прорвалося в історії Сашка Панкратова і Варі Іванової («Діти Арбату»). Я переконана, що такі герої захоплюють глядачів, у тому числі молодих, що особливо важливо. В Інтернеті йде листування саме серед молодих людей. Пишуть: «Я нічого подібного не бачив. Віддам стипендію, хто скаже, де купити касету». Це вселяє надію: слава Богові, вічні цінності живі.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»