ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
УРЯТУВАЛА ТІТКА ПЕТРУСЯ
СИН ПОЛКУ ПЕТЬКО ФІЛОНЕНКО ПРОЙШОВ ФРОНТОВИМИ ДОРОГАМИ ВСЮ ВІЙНУ

Сини полків... Скільки їх було, юних захисників Батьківщини? Якщо вірити газеті «Правда», колишньому центральному друкованому органу ЦК КПРС, в роки Великої Вітчизняної війни разом із дорослими з ворогом боролося близько 250 тисяч юнаків і дівчат. Найбільша частка з них припадала на Україну.
Мій герой — один із них.
Про що мріють нинішні підлітки? Багато хто про те, аби придбати комп’ютер, різні програми до нього. Мріють вступити до «крутого» ВНЗ. А от Петро Філоненко в юні роки мріяв... повоювати. Та ні, не жорстокий був, і не розбишака. Навпаки! Ріс напрочуд доброзичливий до інших, завжди захищав слабших, але...
— Після перегляду фільму про Чапаєва захотілося бути схожим на сміливого і дотепного Петька,— згадує Петро Олексійович.— Але...
Через рідне село Князеве, що на Харківщині, відступала наша військова частина. Підліток тільки й чекав слушної нагоди: вишмигнувши з хати, кинувся до стомлених бійців:
— Хочу теж воювати! — гукнув до першого-ліпшого вояка.
— Тобі ще каші треба добряче попоїсти і молока попити,— усміхнувся той.— Тоді, можливо, станеш нам у пригоді.
— Звідкіля вони візьмуться, ті каша й молоко, коли невдовзі тут будуть фашисти? — не розгубився юний одчайдух, і з його очей раптом потекли сльози.
Вони розчулили командира частини, що теж був поруч. Із важкими, виснажливими боями танкісти, до котрих потрапив Петько, відступали аж до Москви. Спочатку військовики ставилися до нього як до дитини, всіляко опікали, оберігали від небезпек на кожному кроці. Потім визначили коло обов’язків — чищення картоплі та миття казанів. Хлопчина сумлінно виконував усю роботу, і згодом командири та бійці почали ставитись до нього як до свого колеги. При цьому, звичайно, продовжували оберігати. За наказом командира хлопчині видали обмундирування, хоч і перешите.
Довелося скуштувати й полону. Це сталося поблизу міста Старобільськ.
Гітлерівці, звісно, не зважали на вік юного бранця. Коли фашисти гнали колону через село, обабіч дороги стояли переважно жінки. Одна з них кинулася в ноги обер-лейтенанту:
— Це мій єдиний син, відпусти, нехай залишається зі мною.
У відповідь отримала жорстокий удар прикладом...
Та сільська жіночка виявилась напрочуд сміливою і настирливою: дочекавшись привалу, коли фашисти наказали їй куховарити, випросила Петра собі в помічники. Непомітно для ворогів перевдягла його в цивільне вбрання, і він із вузликом у руках пішов до лісу. Не знаючи місцевості й боячись знову потрапити до німців, хлопчина довго блукав лісами, яругами. І потрапив на таких самих «щасливців», які теж утекли з полону і пробиралися до своїх. Разом із ними натрапив на частину Червоної армії.
Бійці, довідавшись про поневіряння в полоні й під час втечі з нього, почали поважати Філоненка, брати на відповідальні завдання. У сутичках з фашистами, під свист куль і вибухи мін та гармат дорослішав, мужнів юний воїн.
Незадовго до Сталінградської битви офіцер його підрозділу дізнався про загибель своєї родини, і не від вибуху німецької бомби чи гармат, а від рук есесівців. Син полку Петрусь дивився на старшого лейтенанта, котрий не знаходив собі місця, і думками линув на рідну Харківщину, де залишилась родина і лютували вороги. Мабуть, від усвідомлення того, що їхня доля залежить і від нього, у хлопчини десь бралися сили, бойова майстерність, які так багато важать за екстремальних ситуацій.
Під час боїв на Курській дузі врятував життя командира частини полковника Бориса Шульгина: вчасно помітив німецького «мессера», що пікірував на командний пункт і встиг з недитячою силою штовхнути офіцера на землю, а сам кинувся на нього. Тож скалки авіабомби дісталися вже хлопчині.
...Незадовго до початку операції «Багратіон» політпрацівники проводили серед особового складу пропагандистську роботу. Наголос робили на подвиги Олександра Матросова, Зої Космодем’янської, інших героїв, мовляв, повторюйте їх і Батьківщина вас не забуде.
— Нині дехто стверджує, що своїм подвигом Олександр Матросов не приніс великої користі й не варто схилятись перед ним,— сумно розмірковує Петро Олексійович.— Не хочу сперечатися, а скажу лише, що завдяки таким людям, як Матросов,— безстрашним патріотам, котрі не шкодували свого життя, ми перемогли. Так от, слухаючи політпрацівника, Петро вирішив: за нагоди вчиню так само...
...Бій був у розпалі, дошкуляв ворожий дот, звідки кулемет поливав свинцевим дощем. Усі намагання його знищити були безуспішними. Так сталось, що Філоненко опинився найближче до нього. Піднявся, стрибнув, і...
Отямився у медсанбаті. А міг і не отямитись: його, зрешеченого кулями, опускали в братську могилу, але один солдат випадково помітив, що в грудях підлітка ще жевріє життя. Лікарі шпиталю, які чимало бачили за роки війни, дивувалися, що такий пацієнт вижив. Ще б пак! Адже 12 куль прошили його тіло, перебивши руку, діставши хребет, голову. Тож у Цхалтубському шпиталі, де Філоненко згодом опинився, довелось перенести понад десять складних операцій. Хірурги жартували, якби не війна, то вони тільки на цих операціях захистили б докторські дисертації...
Коли почав одужувати, керівництво шпиталю, враховуючи стан здоров’я хлопця і його заслуги перед державою, спробувало влаштувати Петра до Суворовського училища. Одначе там медкомісія визнала його непридатним до навчання. І Петро знову повернувся до діючої армії.
...До рідного села приїхав, коли скінчилася війна. На місці батьківської хати побачив згарище. З часом відшукав тата, теж тяжко пораненого на фронті, молоду, але немічну маму, сестру. Радощам від такої довгоочікуваної зустрічі не було меж.
Різних випробувань зазнав Петро Філоненко і в мирний час, бо повоєнне життя пов’язав з міліцією. За понад 40 років служби він затримав кілька сотень правопорушників.
...Одного разу Петро Олексійович відпочивав у Кисловодську і поїхав у П’ятигорськ на екскурсію. Як професіонал своєї справи, поблизу ринку звернув увагу на зляканого підлітка, котрий щось пояснював здорованеві. Забувши, що за кілька хвилин екскурсійна група відправляється за маршрутом, він непомітно наблизився до хлопчини і здригнувся: чолов’яга притиснув до живота підлітка ножа й вимагав грошей. Навколо — жодного міліціонера. У самого ниють фронтові рани. Одне слово, «гаплик», але ж і підлітка шкода. Петро Олексійович, застосувавши прийом самбо, миттю повалив бандита і вони вдвох покотилися бруківкою.
Подібних випадків у житті було безліч. Та фронтове загартування завжди допомагало колишньому синові полку перемагати злочинців. Є в житті підполковника міліції у відставці й дещо незвичні сторінки.
...1960 рік. Київ, Поділ. Творчій групі, яка знімала художній фільм «За двома зайцями», потрібна була велика масовка, дореволюційний транспорт. Роботи режисерові вистачало, а тут ще й цікаві перехожі додавали клопоту. Був серед них і сержант міліції Філоненко.
— Чи не змогли б ви допомогти у наведенні ладу? — звернувся до нього режисер.
За півгодини робота закипіла, але знову прикрість: виявилося, що відсутній актор, який знімався в епізодичній ролі джиґуна й потрібна термінова заміна. Погляд режисера знову спинився на кремезному вродливому сержанті.
— Одягайте костюм! Не баріться, бо сонце сідає! — розпорядився режисер... Так почалася довга дружба Петра Олексійовича з кіностудією ім. О. Довженка. Мабуть, не кожен професійний актор може похвалитись, що зіграв десятки ролей, як Філоненко. Знімався, зокрема, в стрічках «Літа дівочі», «Весільні дзвони», «Серце Бонівура», «Визволення», «Їхали ми, їхали», «Мир хатам — війна палацам».
...На долю таких, як Петро Філоненко, в роки війни випало чимало страждань. Скільки на фронтах Великої Вітчизняної полягло його ровесників... Вони теж зробили свій внесок у справу перемоги над фашизмом і заслуговують на те, аби і їх, синів і доньок полків, теж згадували нащадки. Тому впродовж тривалого часу Петро Олексійович виношує ідею спорудження в Києві пам’ятника на честь однолітків, які разом із дорослими боронили Батьківщину.
— До моєї пропозиції скрізь ставляться з розумінням, обіцяють поміркувати над її реалізацією,— каже Петро Олексійович.— Але далі слів справа не рухається. Може, своєю публікацією ви хоч трішки сприятимете її втіленню в життя?
Можливо, відгукнуться, прочитавши ці рядки, представники органів влади, бізнесу. Адже коштів для увічнення пам’яті дітей війни потрібно не так і багато.

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• "КАЛАШІВ" І "МАКАРІВ" ПОМЕНШАЄ. А БЕЗПЕКИ?

назад »»»