ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СПОРТ
ЛЮДМИЛА БЛОНСЬКА: «Я ЗАВЖДИ ПРАГНУ ПЕРЕМАГАТИ»
Українська збірна на чемпіонаті світу з легкої атлетики, що проходив у Москві, завоювала дві золоті нагороди. Блискучу перемогу, залишивши позаду кількох всесвітньо відомих африканських бігунів, здобув стаєр Іван Гешко. Приємним сюрпризом для українських уболівальників стала золота нагорода у багатоборстві (біг на шістдесят метрів із бар'єрами, стрибки у висоту, штовхання ядра, стрибки у довжину та біг на вісімсот метрів) Людмили Блонської. Для досвідченої броварчанки — це перша перемога такого масштабу! Вона особливо цінна ще й тому, що небагато людей вірило в те, що наша спортсменка зможе повернути собі чемпіонську форму після дворічної дискваліфікації. Людмила змогла це зробити. Тож цілком природно, що наша розмова розпочалась саме зі спогадів про світову першість.

— Які спогади залишилися у Вас від чемпіонату світу?
— Напевно, ще довго згадуватиму, як піднімалася на першу сходинку п'єдесталу пошани, коли боротьба була позаду, і як грав гімн України. З одного боку, хотілося усміхатися, а з іншого — сльози на очі наверталися. Навіть не знала, як себе поводити.
— Людмило, для багатьох легкоатлетів дискваліфікація, якою б не була її причина, часто стає великим тягарем, після котрого важко знайти в собі сили повернутися у великий спорт. Вам це вдалось, але якою ціною?
— Я не дуже люблю говорити про це. Перші два місяці після повідомлення про дискваліфікацію перебувала в шоковому стані. Сама до кінця не розуміла, через що мене дискваліфікували. Ставила запитання, але мені не давали вичерпних відповідей. Одне можу сказати точно — від цього жоден атлет не застрахований. Навіть суперник може тобі щось підсипати під час змагань, а ти й не знатимеш. Намагаюсь не думати про такі речі, моя справа — тренуватися і робити це якісно. На час дискваліфікації пішла в декрет, тому легше було все це пережити. Хоча мушу визнати, що були моменти, коли мені було настільки важко, що навіть перестала тренуватися. Однак після того як народила, знову почала готуватися до наступних стартів. У мене була мета: виступити на Всесвітній універсіаді в Туреччині. Я не просто виступила, а ще й перемогла!
— Ви ніколи не шкодували про те, що займаєтесь таким складним видом легкої атлетики? Не думали про те, щоб зосередитись на чомусь одному, що виходить найкраще?
— Думала, але мені до вподоби багатоборство. Любов до нього мені прищепила мій перший тренер. Щодо окремих видів, то з минулого року почала більше уваги приділяти стрибкам у довжину. Хоча раніше мені пропонували стрибати у висоту і бігати з бар'єрами. Багатоборство добре тим, що там постійно відбувається боротьба. Невдачу в якомусь одному виді можна компенсувати гарним виступом в іншому. А в тих же стрибках, — якщо програв, то можеш пакувати валізи! Перемагати постійно не можна!
— Чи можна сказати, що в багатоборстві спортсменки з віком тільки поліпшують свої результати?
— Так, це більш пізній вид спорту. Якщо, скажімо, у стрибках у висоту досить рано починають показувати високі результати, то в нас після двадцяти п'яти все тільки починається. Хто рано «вискакує», так би мовити, той швидко завершує кар'єру (часто через травму). Тож вважаю, що в мене все попереду!
— Складається враження, що «підйом» у Вашій кар'єрі настає після народження дітей?
— Це лише здається, що все так легко. Люди, котрі перебувають поруч зі мною, бачать, як важко дається відновлення після пологів. Просто в мене є сила волі та характер. Я завжди багато працюю над собою у фізичному й психологічному плані. Після народження дітей ще з більшим бажанням тренуюсь.
— Людмило, що важче: бути успішною спортсменкою чи гарною матір'ю і дружиною?
— Напевно, складніше бути мамою і дружиною. В спорті може щось не виходити, але я ніколи не роблю з цього трагедії. А от коли хтось з дітей хворіє, сильно переживаю, більше, ніж за свої результати. Мені пощастило, що мене тренує чоловік. Звичайно, в цьому є свої мінуси. Коли якісь негативні емоції виявляються під час роботи, від них важко відокремитися вдома. Але плюс у тому, що є людина, котра в усьому мені допомагає. Звичайно, без підтримки двох своїх дітей та чоловіка мені було б надто важко. Та й діти завжди поруч із нами, навіть під час тренувань. Я вже звикла, і мені їхня присутність не заважає. А їм цікаво, вони все повторюють за мамою. Іринці незабаром виповниться п'ять років, а Сашкові — два. Донька і син завжди з нами, ми возимо їх за собою всюди, хіба що за винятком таких великих змагань, як чемпіонат світу. Вони намагаються копіювати маму. Син через бар'єри любить ходити на тренуванні, а донька — не скажу, що все вміє, але прагне не відставати від мами. І ядро штовхає, і в довжину стрибає, і бігає.
— До речі, діти бачили Ваші виступи на чемпіонаті світу? Як вони відреагували на перемогу мами?
— Син ще маленький і поки мало що розуміє. Донька ж бачила останній вид змагань: біг на вісімсот метрів, і коли я впала на доріжку після фінішу (від утоми), вона чомусь розплакалась (подумала, що мені стало зле). Їй потім пояснили, що все гаразд, що мама виграла. Коли я приїхала додому, вона була просто щаслива!
— Хотілося б почути про найближчі плани.
— Щодо планів, то готуватимусь до літнього чемпіонату Європи. У Москві не виступало кілька сильних спортсменок. Клюфт планувала взяти участь у цьому чемпіонаті світу, проте напередодні отримала травму. Барбер узимку зазвичай не виступає. Однак ці багатоборки обов'язково братимуть участь в чемпіонаті Європи. Конкуренція там буде серйозною. Буду боротися. Я завжди прагну перемагати.

Розмову провів
Михайло ГЕРАСИМЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• НАШ МАКСИМУМ — ТРИДЦЯТКА?
• РУМУНСЬКА ФУТБОЛЬНА ЕКСПАНСІЯ
• ДЕНЬ ФАВОРИТІВ
• ПРИКРА ПОРАЗКА

назад »»»